ОМА
— Привіт сусідко! Як там справи?
— Які там справи в шістдесят?!
— Та не скажи, донька, я бачу,
Тобі привезла онучат!
Були… Весь час розбороняла.
Аж майже місяць. Ледь жива.
Варила, прала, прибирала,
І вчила їхні ті слова.
— Які слова?
— А ти не чула,
Як шпрехали вони весь час?
На мене так казали — «Ома»,
А дід — «дер Опа» став у нас!
У двадцять другому тікали
Світ за очі від вбивць отих,
Жінки малечу рятували
І їхали куди хто міг.
Донька потрапила у Бохум,
Якесь житло дали їм там.
Вона знайшла собі роботу,
А по неділях ходить в храм.
На чужині звичайно тяжко,
Але вони там не тремтять.
Малі щодня в садочок ходять,
І там німецьку мову вчать.
— Веселі хлопчики, грайливі.
Були тобі бурхливі дні!
А скільки ж їм?
— Пʼять і чотири
Які не є, а все ж мої.
— А сльози ці тобі навіщо?
Огоу, сусідко, припини!
— Ти ж знаєш, що онуки ближчі
Чим навіть доньки і сини.
Поїхали… Вже десь далеко
Ми знов лишилися самі.
Хіба що на даху — лелека,
І ви — сусіди у вікні.
А як сідали вже в машину
Онук, що старший — наша кров,
Знайшов собі якусь причину
До нас із дідом підійшов.
— Не хочу жити серед німців, —
Він чітко нашою сказав. —
Бо ми із братом українці!
Підтяг мене і обійняв.
6.08.2026 р.
Олександр Браверман
Коментарі
Щоб залишити коментар, увійдіть в акаунт.